Герої апокаліпсису (переклад)

Продовжуючи щомісяця платити мільярди доларів за російський газ, Європа грає на руку Кремлю, демонструючи своє всепоглинальне самовдоволення. Рано чи пізно вона повинна усвідомити, що її реакція на українську кризу є показником її здатності розв’язувати ще більші проблеми, які вже помітні на горизонті.

Наприкінці квітня 2022 року, усього через два місяці після вторгнення Росії в Україну, світ усвідомив глибоку зміну в тому, що означає ця війна для майбутнього. Зникла мрія про швидке подолання проблеми. Війна вже дивним чином «нормалізована», прийнята як процес, який триватиме нескінченно. Страх раптової, драматичної ескалації переслідуватиме наше повсякденне життя. Уряди Швеції та інших країн, наскільки я розумію, радять громадськості запастися продовольством, щоб витримати умови воєнного часу.

Ця зміна у світогляді позначається на обох сторонах конфлікту. У Росії дедалі голосніше говорять, що конфлікт набуває глобальних масштабів. Як висловилася глава RT Маргарита Симонян, «або ми програємо в Україні, або починається Третя світова війна. Особисто я вважаю, що сценарій Третьої світової війни більш реалістичний».

Така параноя підкріплюється божевільними теоріями про об’єднану ліберально-тоталітарну нацистсько-єврейську змову з метою знищити Росію. На запитання, як Росія може претендувати на «денацифікацію» України, коли президент України Володимир Зеленський сам є євреєм, міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров відповів: «Я можу помилятися, але в Гітлера також була єврейська кров. [Те, що Зеленський єврей] абсолютно нічого не означає. Мудрий єврейський народ каже, що найзапекліші антисеміти, як правило, євреї».

Разом з тим, особливо в Німеччині, формується нова версія пацифізму. Якщо ми облишимо високу риторику і зосередимося на тому, що насправді робить Німеччина, то посил стає зрозумілим: «З огляду на наші економічні інтереси та небезпеку бути втягнутими у воєнний конфлікт ми не повинні надто підтримувати Україну, навіть якщо це означає, що її поглине Росія». Німеччина боїться перейти межу, за якою Росія розлютиться по-справжньому. Але тільки Володимир Путін вирішує, де пролягає ця межа в кожний конкретний момент. Гра на страху західних пацифістів — важлива частина його стратегії.

Ставка на самовдоволення

Очевидно, що всі хочуть запобігти новій світовій війні. Але бувають випадки, коли надмірна обережність лише заохочує агресора. Хулігани за своєю природою завжди розраховують на те, що їхні жертви не даватимуть відсіч. Щоб не допустити ширшої війни, організувати будь-яке стримування, ми також повинні проводити чіткі лінії.

Досі Захід робив протилежне. Коли Путін ще тільки готувався розпочати свою «спецоперацію» в Україні, президент США Джо Байден сказав, що його адміністрації доведеться почекати і подивитися, обмежиться Кремль «незначним вторгненням» чи наважиться на повну окупацію. Зрозуміло, звісно, що «незначний» акт агресії можна буде витерпіти.

Нещодавня зміна світогляду розкриває глибоку похмуру правду про позицію Заходу. Хоча раніше ми висловлювали побоювання, що Україна швидко зазнає розгрому, наш справжній страх був прямо протилежним: вторгнення призведе до війни, якій не видно кінця. Було б набагато зручніше, якби Україну одразу ж знищили, дозволяючи нам висловити обурення, оплакати втрату, а потім повернутися до своїх звичних справ. Те, що мало стати гарною новиною — менша країна несподівано і героїчно чинить опір жорстокій агресії більшої держави, — стало джерелом сорому, проблемою, з якою ми не знаємо, що робити.

Європейські ліві пацифісти застерігають від будь-якого відродження войовничо-героїчного духу, що поглинув попередні покоління. Німецький філософ Юрґен Габермас навіть припускає, що Україна винна в моральному шантажі Європи. У його позиції є щось глибоко меланхолійне. Як добре відомо Габермасу, повоєнна Європа змогла відмовитися від мілітаризму лише тому, що була надійно захищена ядерною парасолькою США. Але повернення війни на континент свідчить про те, що цей період, можливо, закінчився і що беззастережний пацифізм вимагатиме дедалі глибших моральних компромісів. На жаль, знову знадобляться «героїчні» вчинки, причому не тільки для опору і стримування агресії, а й для розв’язання таких проблем, як екологічні катастрофи та голод.

Après le Déluge

У французькій мові розрив між тим, чого ми боїмося офіційно, і тим, чого ми боїмося насправді, чудово передається так званим ne explétif, «ні», яке саме по собі не має значення, оскільки використовується лише для синтаксису та вимови. Здебільшого це відбувається в умовних підрядних реченнях після дієслів із негативним відтінком (боятися, уникати, сумніватися тощо); його функція полягає в тому, щоб підкреслити негативний аспект того, що йшло перед цим, наприклад: «Elle doute qu’il ne vienne» («Вона сумнівається, що він /не/ прийде») або «Je te fais confiance à moins que tu ne me mentes» («Я довіряю тобі, якщо ти /не/ брешеш мені»).

Жак Лакан використовував ne explétif, щоб пояснити відмінність між двома видами бажання (wish та desire). Коли я кажу: «Я боюся, що буря /не/ настане», моє свідоме бажання полягає в тому, щоб вона не настала, але моє справжнє бажання виражене в доданому «ні»: я боюся, що буря не настане, тому що мене таємно зачаровує її жорстокість.

Щось на кшталт ne explétif також може бути застосоване і до європейських побоювань щодо припинення поставок російського газу. Ми кажемо: «Ми побоюємося, що перерва в газопостачанні призведе до економічної катастрофи». А якщо наш заявлений страх фальшивий? А раптом ми насправді боїмося того, що припинення подачі газу не призведе до катастрофи? Як нещодавно сказав мені Ерік Сантнер із Чиказького університету — якщо ми зможемо швидко адаптуватися, що це означатиме? Припинення імпорту російського газу не означало б кінець капіталізму, але це призвело б до реальної зміни «європейського» способу життя, зрушення, яке було б найбажанішим, незалежно від Росії.

Якщо розуміти ne explétif буквально, то діяти відповідно до «ні» — це, мабуть, найбільш справжній політичний акт свободи сьогодні. Розглянемо заяву, яку поширює Кремль, про те, що припинення поставок російського газу було б рівносильне економічному самогубству. З огляду на те, що потрібно зробити, щоб наші суспільства стали стійкішими, хіба це не було б звільненням? Перефразовуючи Курта Воннеґута, ми уникнемо потрапляння в історію як перше суспільство, яке не врятувало себе, оскільки це було нерентабельно.

Чия глобалізація?

Західні ЗМІ рясніють повідомленнями про мільярди доларів, надісланих Україні, водночас Росія досі отримує десятки мільярдів доларів за газ, який вона постачає до Європи. Європа відмовляється враховувати те, що вона могла б чинити надзвичайно потужну форму невійськового тиску на Росію, а також багато зробити для планети. Більше того, відмова від російського газу дала б змогу провести інший тип глобалізації — украй необхідну альтернативу як західному ліберально-капіталістичному різновиду, так і російсько-китайському авторитарному бренду.

Росія хоче не лише демонтувати Європу. Вона також позиціонує себе як союзник світу, що розвивається, проти західного неоколоніалізму. Російська пропаганда вміло використовує гіркі спогади багатьох країн, що розвиваються, і країн із середнім рівнем доходу про насильство з боку Заходу. Хіба бомбардування Іраку було не страшніше за бомбардування Києва? Хіба Мосул не зрівняли із землею так само безжально, як і Маріуполь? Звісно, хоча Кремль представляє Росію як агента деколонізації, він надає військову підтримку місцевим диктаторам у Сирії, Центральноафриканській Республіці та інших країнах.

Діяльність кремлівської ПВК «Вагнер», яка служить авторитарним режимам у всьому світі, дає уявлення про те, якою могла б бути глобалізація в російському стилі. Євген Пригожин, помічник Путіна, який стоїть за цією ПВК, нещодавно сказав західному журналістові: «Ви — західна цивілізація, що помирає. Цивілізація, яка вважає росіян, малійців, центральноафриканців, кубинців, нікарагуанців та багато інших народів і країн покидьками з третього світу. Ви жалюгідна група збоченців, яка вимирає, а нас багато, мільярди. І перемога буде за нами!». Коли Україна з гордістю заявляє, що вона захищає Європу, Росія відповідає, що вона захищатиме всіх колишніх та нинішніх жертв Європи.

Не варто недооцінювати ефективність цієї пропаганди. Нещодавні опитування громадської думки у Сербії свідчать, що нині більшість виборців уперше виступають проти вступу до Європейського Союзу. Якщо Європа хоче перемогти в новій ідеологічній війні, їй доведеться змінити свою модель ліберально-капіталістичної глобалізації. Усе, крім радикальних змін, зазнає невдачі, перетворивши ЄС на фортецю, оточену ворогами, які рішуче налаштовані знищити її.

Я добре усвідомлюю наслідки бойкоту російського газу. Це означало б те, що я не раз називав «воєнним комунізмом». Уся наша економіка має бути реорганізована, як у разі повномасштабної війни або катастроф аналогічних масштабів. Це не так далеко, як може здатися. Рослинна олія вже неофіційно обмежена у продажу в британських магазинах через війну. Якщо Європа відмовиться від російського газу, виживання потребуватиме подібних втручань. Росія розраховує на нездатність Європи зробити щось «героїчне».

Щоправда, такі зміни підвищать корупційні ризики та дадуть можливість військово-промисловому комплексу отримати надприбутки. Але ці ризики необхідно зіставляти з більшими ставками, які виходять далеко за межі війни в Україні.

П’ять вершників

Світ має справу з численними, одночасними кризами, які спричиняють появу чотирьох вершників апокаліпсису: чуму, війну, голод і смерть. Ці вершники не можуть бути просто відкинуті як фігури зла. Як зазначив Тревор Генкок, перший лідер Партії зелених Канади, вони «надзвичайно близькі до того, що ми могли б назвати чотирма вершниками екології, які регулюють чисельність популяції в природі». В екологічному аспекті «чотири вершники» відіграють позитивну роль, запобігаючи перенаселенню. Але коли справа дійшла до людей, ця регуляторна функція не спрацювала:

«Людське населення зросло більш ніж утричі за останні 70 років, з 2,5 мільярда у 1950 році до 7,8 мільярда сьогодні. То що ж сталося? Чому нас не контролюють? Чи є п’ятий вершник, який у певний момент знищить нашу популяцію, як лемінгів?»

Донедавна, зауважує Генкок, людство могло контролювати чотирьох вершників за допомогою медицини, науки й техніки. Але тепер «масові та швидкі глобальні екологічні зміни, які ми запустили» виходять із-під нашого контролю. «Хоча, звісно, нас може знищити удар астероїда чи виверження супервулкана, найбільша загроза для людського населення, “п’ятий вершник”, якщо хочете, — це ми самі».

Будемо ми знищені чи врятовані, залежить від нас. Хоча глобальне усвідомлення цих загроз зростає, воно не перетворюється на значні дії, тому четверо вершників мчать усе швидше і швидше. Після епідемії COVID-19 і повернення широкомасштабної війни насувається криза продовольства. Усе це призводить чи ще призведе до масової загибелі людей, так само як і дедалі серйозніші стихійні лиха, спричинені зміною клімату та втратою біорізноманіття, несуть не менші загрози.

Ми, ясна річ, повинні протистояти спокусі прославляння війни як автентичного досвіду, який здатний вивести нас із нашого самовдоволеного споживацького гедонізму. Альтернатива — не просто абияк вибратися з кризи. Радше це мобілізація, яка давала б користь іще довго після закінчення війни. З огляду на небезпеки, з якими ми стикаємося, мілітаристська пристрасть — це боягузлива втеча від реальності. Так само, як і комфортне, негероїчне самовдоволення.

11 травня 2022 року

Оригінал: https://www.project-syndicate.org/onpoint/european-response-to-ukraine-war-test-for-climate-other-crises-by-slavoj-zizek-2022-05