The Blog
By Sashko

Суто український deep state

У 2014 році Майк Лофгрен ввів у обіг поняття «глибинної держави» – альянсу функціонерів закритих державних структур (ЦРУ, Пентагону тощо) і фінансових корпорацій, які через бюрократичні процедури та кулуарні домовленості визначають внутрішню і зовнішню політику США та приймають усі ключові рішення. А Конгрес, Сенат, Верховний Суд є лише ширмою («публічною державою»), що легітимізує рішення глибинної держави за допомогою ілюзії демократичних процесів.

Виходячи з цього виникає два очевидних питання. Чи є в Україні такий самий чіткий поділ на глибинну і публічну держави? І якщо є – як він виник і як влаштований? Відповідь на ці питання спробуємо дати в цій статті.

У хаосі 90-х років було знищено всі радянські економічні та виробничі зв’язки, схеми державного управління тощо. Утворився вакуум влади, і відбулася інфляція легітимності всіх існуючих суспільних інститутів. Це призвело до фатальних наслідків: виникнення кількох гарячих точок по всьому СНД, колапсу влади новоутворених держав, сепаратизму національних околиць тощо. Наприклад, у сусідній Росії наслідками стали дві Чеченські війни, путч 1993-го року та дефолт 1998-го. Коротше кажучи, така собі перспектива.

Саме тому Кучма, стикнувшись із безладом 90-х, вирішив діяти досить кмітливо. В результаті першої хвилі приватизації та кримінальних переділів в Україні всю промисловість, видобувну та сировинну галузі, а також ринок енергоносіїв було поділено між кількома групами власників, які згодом стали називатися фінансово-промисловими групами. Кучма виділив ці вузлові точки української економіки і легалізував механізми їхніх дотацій через механізми СЕЗів та ВЕЗів. А потім штучно створив конкуренцію між ФПГ за доступ до бюджету та прийняття рішень у державі. Тих, хто переміг у цій боротьбі, ми сьогодні знаємо як олігархів.

Утворився певний корупційно-олігархічний консенсус. На низовому рівні цього консенсусу існував пул із так званих «червоних директорів підприємств» (господарників, які зробили управлінську кар’єру ще за часів совка). Вони мали високу експертизу у технологічних та операційних процесах відповідного підприємства, а тому ефективно прогнозували і формували потреби у ринках сировини та збуту. Для забезпечення цих потреб на рівні держави підприємства об’єднувалися у ФПГ навколо кількох власників. Також кожна ФПГ обслуговувалася інфраструктурою з банків, офшорних компаній, ЗМІ тощо.

Кучмі ж залишалося робити лише дві речі: підтримувати існуючий статус кво, виступаючи модератором у суперечках олігархів, і придушувати всю низову громадянсько-політичну діяльність, яка могла порушити сталий стан речей. Саме для вирішення цих завдань президенту було підпорядковано весь силовий блок (МВС, прокуратура, СБУ тощо).

Тут важливо зрозуміти, що за Кучми жодного поділу на публічний та глибинний рівні держави не існувало. Всі описані механізми були чітко прописані у відповідних законах, кодексах, постановах міністерств тощо.

Кучмівська гібридна економіка дала свої плоди – на початок нульових економічні та соціальні показники зросли до рівня 80-х років, а в деяких галузях навіть перевищили його.

Втім, у 2004 році мала відбутися передача президентської булави від Кучми до Януковича, а як ми знаємо, транзит влади – це один із найскладніших процесів у державі. Тому й сталося непередбачуване – відбувся Майдан, перевибори, і в результаті президентом став Ющенко.

Тут треба виділити кілька важливих моментів. По-перше, з’являється фактор української вулиці політиці. Одразу зазначимо, що це не самостійний актор і не керований ресурс в чиїхось руках. Народні маси – це стихія, і, як будь-яке стихійне явище, вони принципово не котрольовані і не прогнозовані. Втім, час від часу якісь політичні сили намагаються мобілізувати вуличний протест, але це лише намагання отримати вигоду в умовах контрольованого хаосу.

По-друге, президент Ющенко принципово відмовився від ролі арбітражу між олігархами – просто самоусунувся. І що сталося? Було в екстреному порядку проведено конституційну реформу, фокус прийняття ключових рішень було винесено з президентського кабінету до парламенту. А потім в Ющенка одне за одним відібрали контроль за силовими відомствами. Як результат – маємо одного з найслабших президентів.

Саме тоді, за Ющенка, формується розрив між публічною та глибинною політикою. На публіку робляться заяви про ринкову економіку (з законів прибрали норми щодо внутрішніх офшорів у СЕЗах і ВЕЗах), рух до НАТО, європейський вибір. А на практиці маємо той самий корупційно-олігархічний консенсус, проникнення агентів впливу із Рашки (нагадаємо, що всі оті ДНР/ЛНР беруть початок у 2005-2006 роках), а російський бізнес масово скуповує цілі сегменти економіки. От є, наприклад, Верховна Рада із 450 депутатів. Насправді ж усю повістку парламенту формує 15-20 осіб, ключові рішення приймає ще менше. Є, наприклад, вибори, партії, парламентські коаліції. Проте це публічна сфера. А є реальна глибинна політика в кулуарах, яка фактично відмінила вибори 2006 року. Згадайте, як спритно завдяки Морозу і декільком політичним фрілансерам було переформатовано владну коаліцію.

З іншого боку, без єдиного центру прийняття рішень утворився хаос, пов’язаний із перерозподілом ресурсів. А безлад не дуже-то й вигідний олігархічному пулу. Тож відбувся консенсуальний прихід до влади Януковича – спочатку як прем’єр-міністра, а згодом і президента. Майже миттєво було відновлено конституцію часів Кучми, силові відомства повернулися під контроль Банкової.

Тут також варто звернути увагу на кілька ключових моментів. По-перше, на відміну від Кучми, Янукович не був рівновіддалений від усіх олігархічних груп, тобто його арбітраж було ангажовано на користь «донецької групи»: Ахметова, Звягільського, Бойка тощо. По-друге, за Ющенка вся та низова громадська політична активність, яку придушував Кучма, розвинулася і розквітла пишним цвітом.

Відповідно, було закладено два базових конфлікти, які працювали проти Януковича. Перший – конфлікт між олігархами, які віднайшли новий консенсус, і тими, хто опинився поза ним. Другий конфлікт – між громадською політикою (в тому числі західними фондами) і владою. В результаті маємо Євромайдан 2013 року.

І тут, здавалося, виходом є компромісна фігура Порошенка: з одного боку, це проєвропейський політик, «помаранчевий» ще з часів Майдану 2004-го, а з іншого – своя людина серед олігархів, повністю афільована в кулуарну політику. Втім, Порошенко робить те, чого від нього не очікував ніхто. Він виходить і каже: «Чуваки, тепер немає жодних олігархів – є лише один суперолігарх Петро Олексійович». Фактично основою нового олігархічного договору стала особиста лояльність Банковій.

Саме ця концентрація влади і дала можливість провести реформи у найзаскорузліших сферах українського суспільства: поліції, армії та медицині. Так, реформи не доведено до кінця. Так, не обійшлося без корупційних втрат. Але зрушення відбулися і набули безпрецедентного масштабу.

Що відбулося з державою під час каденції Петра Порошенка? Публічна держава і глибинна вже повністю диференційовані. У публічній державі Росія є агресором, з яким ми воюємо, впроваджуються електронні декларації, втілюються реформи, відбувається часткова люстрація. А глибинній державі відбуваються інші процеси: після певного просідання відновлюється і зростає товарообіг із РФ, до публічної сфери повертаються діячі на кшталт Медведчука, різного роду бізнес-проксі (як Свинарчук) стають первинними бенефіціаріями всіх реформ. І так у всьому.

ФПГшки і схеми комунікації в політиці часів Кучми не зникли. Вони досі існують і діють настільки ефективно, що підміняють собою державні механізми. Власне, оцініть масштаб особистості Леоніда Даниловича: закладені ним принципи та механізми пережили вже трьох президентів і досі живіші за всіх живих.

Що ж сталося на виборах 2019-го року? Все досить просто: весь пул олігархів, незадоволений консенсусом Порошенка, почав розробляти альтернативні проекти. Один з таких проектів, Зеленський, і переміг на виборах. Існували альтернативні варіанти: БЮТ, Гриценко/Садовий, Смєшко тощо. Але вони виявилися менш успішними.

Чого варто чекати від каденції Зеленського? Все просто: олігархат, зрозумівши, наскільки небезпечним є пост президента «не в тих» руках, вирішив остаточно винести фокус прийняття рішень у бік Кабміну (формування останнього і буде основою нового консенсусу). А публічно існуватиме ширма з президентської адміністрації з веселими жартами, банальними беззмістовними промовами і симулятивними реформами в нових опен-спейсах. Власне, Зеленський – чистісінький симулякр (це така копія без оригіналу): пародист на політиків стає політиком, при цьому продовжуючи пародіювати вже самого себе.

Окрім цього є кілька базових факторів, які визначать подальші розклади в українській політиці. Перший фактор – це російське питання і рішення щодо Донбасу. Швидше за все, готується невигідний сценарій української капітуляції. Інакше це рішення не легітимізували через референдум. Другий фактор – це українська вулиця, яка за Порошенка ще посилилася, утворилися потужні горизонтальні структури із волонтерів, ветеранів АТО тощо. Кілька десятків радикальних правих отримали бойовий досвід та доступ до зброї. І навряд чи вся ця українська вулиця буде в захваті від планів капітуляції. Третій важливий фактор – це світова економічна криза, яка, за прогнозами економістів, має припасти на каденцію Зеленського. А кризи, як правило, каталізують усі протестні настрої. В нашому випадку це базовий конфлікт між ліберально-популістичним урядом і громадянським протестом (в тому числі його радикальним націоналістичним крилом).

А тим часом реальний, суто український deep стейт продовжить існувати і вирішувати реальні завдання із заробляння грошей та розподілу ресурсів.

Коментування працює в beta-режимі (тобто, працює через раз, лол)

Send

Loading...
{%time%}
{%username%}
{%text%}