Як зупинити апокаліпсис і не стати нацистом

Варто визнати, що російсько-українська війна досі слабо відрефлексована в західному інтелектуальному просторі, якщо під цим мати на увазі такі наративи або артикуляцію таких позицій, до яких обиватель не отримує доступу з дискурсу новин, офіційних заяв, побутового досвіду тощо. Звісно, ми маємо справу з конфліктом, який досі триває, і давати проміжні оцінки такому процесу — справа невдячна. Есей Юрґена Габермаса «Війна та обурення» хоч і не був першим таким осмисленням (принаймні він вийшов пізніше, ніж кантіанські рефлексії Отфріда Гьофе), але з огляду на свою неоднозначність набув найбільшого розголосу.

Дилема Заходу

Габермас висловлює дві основні тези. У першому твердженні він захищає політику німецького уряду щодо військової допомоги Україні, описуючи морально-політичну дилему, перед якою опинився Захід.

НАТО чи окремі країни з достатнім військовим потенціалом не можуть дозволити собі розпочати війну з Росією, бо це означало б непередбачувані наслідки для всього світу. У європейців, які пережили м’ясорубку двох світових воєн та очікування взаємного ядерного знищення за часів протистояння із соцблоком, сформувалося чітке розуміння, що повномасштабна війна проти ядерної держави не може бути виграна в класичному розумінні. Бо що менше варіантів укласти мир, зберігши обличчя, то більша ймовірність того, що червону кнопку буде натиснуто.

Водночас Захід не може кинути Україну напризволяще. Окрім очевидного морального самогубства, це давало б Путіну карт-бланш на воєнну агресію проти Грузії, Молдови, Прибалтики та Балкан. А тому Європа опинилася на розтяжці між фактичною участю у війні (економічні санкції проти Росії, військова і фінансова допомога Україні) та формальним вступом у конфлікт як сторона, що воює. Саме на цій суперечності вміло грає Путін, який змушує Захід відмовитися від рішучих кроків, а діяти ad hoc, обережно зважуючи всі «за» і «проти» конкретного постачання зброї, пакета санкцій тощо.

Постгероїчний менталітет і поворот історії

У другій тезі Габермас застерігає від романтизації війни та націоналізму. Це те, що лякає німецького філософа, оскільки, на його думку, Європа давно пройшла цей етап і зробила відповідні висновки з доби націоналізму та світових воєн — висновки, які сформували специфічний «постгероїчний» менталітет, що не в останню чергу вберіг світ від ядерного винищення. Повторне відродження героїчного пафосу мілітаризму є, переконаний Габермас, спробою повернути історію назад («Zeitenwende»), реваншем ідей сторічної давнини. Відповідей, як протистояти такому повороту історії, Габермас не дає. Він лише пропонує нереалістичну ідею створення збройних сил ЄС. Це мало б посилити суб’єктність європейського простору, а також змістити фокус «військового героїзму» за межі національних держав у постнаціональну площину.

Україна ж, вважає німецький мислитель, лише сприяє процесам повороту історії, займаючись моральним шантажем. Офіційний Київ змушує Захід переживати травматичні афекти, пов’язані з близькістю жахів війни, і відповідно до цих афектів вимагає тих чи тих дій від Європи (посилення військової підтримки, створення безпольотної зони над Україною тощо). У цьому моменті Габермас фактично прирівнює Росію та Україну (очевидно, що обидві в його очах є агентами архаїки), оскільки для нього і спроби залякування Заходу Путіним, і моральний шантаж України однаково неприйнятні.

Україна не має програти війну

Вибір між поразкою України чи ескалацією локального конфлікту у Третю світову війну не може бути зроблений будь-яким прийнятним способом. Тому Габермас пропонує сформулювати нову ціль, яка звучить як «Україна не має програти війну».

Червоні лінії і де вони мають пролягати

Описана вище оптика збурила чимало критики на Заході й, очевидно, в Україні, проте чітких контраргументів майже ніхто не навів, адже йдеться не про політичну пропаганду або демагогію. Відповідно, емоційна риторика чи відчуття етичної правоти тут не дуже працюють. Утім найкращу позицію висловив через два тижні Славой Жижек у статті «Герої апокаліпсису», де він деконструював більшість габермасівських тез.

Не переказуватиму змісту всієї статті, усе ж таки там типовий Жижек (так, там є про Лакана) — настільки, наскільки це можливо для тексту без жодного анекдота про югославську армію. Тож зосередимося на тезах Жижека проти Габермаса.

На початку Жижек здивовано запитує: а чого це якийсь Путін визначає червоні лінії для Європи і тим паче — робить це доволі туманно? Чому б європейцям не перестати щоразу грати в російську рулетку з Путіним і самим не провести відповідні межі в конфлікті? Однак Жижек не розвиває цієї думки і не пропонує конкретних обмежень, які Захід міг би накласти на Росію. І це не дивно, тому що тут він — умисно чи ні — ігнорує деякі деталі.

Ситуація, що склалася, має як мінімум два типи так званих червоних ліній. Перше обмеження — це рівень допустимих для Заходу дій з огляду на поточний рівень ескалації за відмови від формальної участі у війні. І це обмеження за поточної диспозиції визначає Росія. Путін добре розуміє цю логіку, позаяк кілька років тому сам виконував схожу роль як сторона, яка формально не мала жодного стосунку до війни на Донбасі, при тому залишаючись повноцінною стороною переговорного процесу, особливо зважаючи на відсутність політичної суб’єктності ЛНР і ДНР. Саме через розуміння всіх вузьких місць такого позиціювання Путін не дає чітких сигналів про межу, перетин якої вважатиметься формальним вступом у війну. Кремль таким чином робить процес менш прогнозованим, розширює собі простір для шантажу, залякування і психологічного тиску на європейців.

Другий тип червоних ліній — це межі, за якими фактично відбудеться новий виток ескалації, та відмова Заходу від самообмежень, про які йшлося вище. Схоже, є лише дві таких точки неповернення в конфлікті — застосування ядерної зброї та агресія проти країн усередині гуманітарних кордонів Європи. І в обох випадках є нюанси.

Якщо говорити про ядерну зброю, незрозумілим залишається сценарій застосування так званої тактичної ядерної зброї. У разі застосування ядерного заряду в кілька кілотонн у слабозаселеному районі людських жертв і радіоактивного забруднення вдасться уникнути. Усвідомлення того, що межу застосування ядерної зброї перейдено, може зламати волю багатьох українців, але виявитися недостатнім, щоб почалася Третя світова. Принаймні в таку можливість здатний повірити Путін. Це дуже ризикована гра, але Москва може зіграти ва-банк. Саме тому в інтересах Заходу має бути його чітка заява про те, що будь-які акти застосування ядерної зброї матимуть однакові наслідки. З української сторони, до речі, було б раціонально підготувати населення до «ядерного» сценарію. Якщо пройти всі психологічні стадії прийняття зараз, знівелювавши імовірний психологічний шок, це парадоксальним чином звело б до мінімуму можливість такого сценарію.

Із гуманітарними ж кордонами Європи все значно простіше. Єдине питання — де, власне, вони проходять. Найближчим часом це буде вирішено щодо Швеції та Фінляндії (у разі їхнього вступу в НАТО), а трохи згодом — щодо балканських країн.

Цивільний героїзм Славоя Жижека

Жижек пропонує змиритися з тим фактом, що з огляду на повномасштабну війну у Європі пацифістська етика Холодної війни якщо й не застаріла, то дала масштабний збій. Відповідно, «героїчна» риторика знову набула цінності.

Жижек пропонує уявити, що буде, якщо європейці, які опинилися в новій жорстокій реальності, діятимуть, керуючись новими пріоритетами. Наприклад, консолідуються та перестануть імпортувати російський газ. Очевидно, такий крок матиме найдраматичніші наслідки для рівня життя у Європі. Втрата багатьох матеріальних благ і навіть смерті серед найвразливіших верств населення будуть співставні із життям у воєнний час. Але такий рішучий, саме героїчний крок міг би мати не менш рішучі наслідки для Росії. Цілком імовірно, що він міг би навіть покласти край війні та надовго приборкати російські агресивні амбіції.

Але чи здатна Європа на таке — це питання. Тому навіть якщо Україна відмовиться від так званого морального шантажу, який дратує Габермаса, вона все одно залишиться мовчазним докором західним країнам, які досі не знайшли мужності відмовитися від того, щоб щомісяця фінансувати режим Путіна мільярдами «газових» доларів.

Отже, Жижек пропонує такий тип героїзму, який не надто пов’язаний ні з ревіталізацією націоналізму, ні з виправданням мілітаризму, ні з іншими речами, яким учили юного Габермаса у Гітлер’югенді.

Однак Європа і світ у цілому стоять перед обличчям не менш масштабних та небезпечних проблем, ніж нинішня російсько-українська війна. Певною мірою ми є свідками подій апокаліптичного масштабу. Чотири вершники апокаліпсису вже серед нас: ковідну чуму ми пережили, війна у розпалі, голод на порозі (Україна і Росія є найбільшими експортерами зерна у країни Близького Сходу й Африки), далі — тільки смерть.

Проте якщо західний світ зважиться на особливий мобілізований режим життя згідно з цивільним героїзмом, то це не тільки не призведе до фатальних наслідків, які так лякають Габермаса, а й допоможе впоратися із сучасними апокаліптичними викликами, скажімо, екологічними.