The Blog
By Sashko

Війна та обурення (переклад)

Істеричний тон і моральний шантаж: про боротьбу думок між колишніми пацифістами, шокованою громадськістю й поміркованим канцлером після вторгнення в Україну

Через 77 років без війни та через 33 роки після кінця війни Холодної, що зберегла мир лише за умов загрози взаємного знищення, лячні о́брази бойових дій, нав’язані Росією, повернулися до нас на поріг. Як ніколи раніше, медійна присутність насилля панує над нашим повсякденням. Український президент, який розуміється на силі образів, надсилає потужні сигнали. Щодня нові сцени руйнувань і людських страждань знаходять відгук у соціальних мережах Заходу. Безпрецедентна новизна та продуманість трансляції непередбачуваних воєнних подій можуть справити на нас, людей старшого покоління, сильніше враження, ніж на молодих, які звикли до нових засобів масової інформації.

Але, незважаючи на влучність презентації, це факти, які смикають нас за нерви, ще більше шокуючи усвідомленням територіальної близькості насильства. Результатом є дедалі більше занепокоєння серед спостерігачів на Заході з кожною смертю, зростання шоку з кожним убивством, обурення кожним військовим злочином — і нагальне бажання щось із цим зробити. Раціональним тлом, на якому ці емоції наростають по всій країні, є очевидна упередженість до російського уряду, який розпочав широкомасштабну загарбницьку війну, порушуючи міжнародне право та гуманітарні принципи.

Дратують самовпевненість й агресивність обвинувачень Олафа Шольца

Попри одностайну позицію, серед урядів західних держав виник диференційований підхід до проблеми, а в Німеччині розгорілися гострі дебати, що підігріваються голосами преси, з приводу характеру та обсягу військової допомоги Україні. Вимоги невинно скривдженої України, яка без вагань перетворює політичні прорахунки попередніх німецьких урядів на моральний шантаж, настільки ж зрозумілі, наскільки очевидні емоції, співчуття і потреба допомогти, які вони викликають у всіх нас.

І все ж мене дратує самовпевненість, з якою морально обурені обвинувачі в Німеччині виступають проти стриманого федерального уряду. В інтерв’ю Der Spiegel канцлер підсумував свою політику одним реченням: «Ми протистоїмо стражданням, які Росія завдає в Україні, усіма наявними засобами, не створюючи неконтрольованої ескалації, яка спричинить непомірні страждання на всьому континенті, можливо навіть у всьому світі». Оскільки Захід вирішив не втручатися в цей конфлікт як одна зі сторін, існує поріг ризику, який унеможливлює необмежену участь в озброєнні України. Цей поріг ризику знову опинився у центрі уваги під час нещодавніх контактів нашого уряду з союзниками на авіабазі «Рамштайн», а також у нових погрозах Лаврова застосувати ядерну зброю. Ті, хто, попри цей поріг, хочуть агресивно і самовпевнено підштовхувати канцлера все далі в цьому напрямі, або не помітили, або не зрозуміли дилему, перед якою Захід опинився у зв’язку з цією війною. Адже він сам зв’язав собі руки морально обґрунтованим рішенням не брати участь у війні.

Канцлер Німеччини має рацію, наполягаючи на політично відповідальному балансуванні

Дилема, яка змушує Захід обирати між двома крайнощами (поразкою України чи ескалацією локального конфлікту у Третю світову війну), — очевидна. З одного боку, ми засвоїли головний урок Холодної війни: війна проти ядерної держави за жодних обставин не може бути «виграна» в будь-якому розумному сенсі, принаймні не за допомогою військової сили в обмеженому часовим проміжком гарячому конфлікті. Потенціал ядерної загрози полягає в тому, що сторона, яка вдається до погроз, незалежно від того, має вона сама ядерну зброю чи ні, не може закінчити жахливі руйнування, спричинені застосуванням військової сили, перемогою. У найкращому разі це буде компроміс, який дасть можливість обом сторонам зберегти обличчя. Тому від жодної зі сторін не чекатимуть, що вона визнає свою поразку або залишить поле битви «переможеною». Переговори про припинення вогню, які зараз ведуться паралельно з бойовими діями, є вираженням цього розуміння. На цей час вони дають змогу військовим противникам розглядати одне одного як можливих партнерів у перемовах.

Потенційна загроза Росії залежить від того, наскільки Захід вірить у те, що Путін здатний застосувати зброю масового знищення. Але насправді протягом останніх кількох тижнів ЦРУ вже попереджало про небезпеку застосування так званої тактичної ядерної зброї (яка, очевидно, була розроблена тільки для того, щоб знову зробити можливими війни між ядерними державами). Це дає російській стороні асиметричну перевагу над НАТО, яке не хоче стати учасником війни за участю чотирьох ядерних держав через апокаліптичний масштаб такої події.

Тепер Путін вирішує, коли Захід переступить поріг, визначений міжнародним правом, за яким військова підтримка України може офіційно розглядатися як вступ Заходу у війну.

Через ризик глобальної катастрофи невизначеність цього рішення не залишає місця для ризикованої гри в покер. Навіть якби Захід був достатньо цинічним, щоб допустити ризик застосування «тактичної» ядерної зброї за найгіршого сценарію, хто може гарантувати, що ескалацію вдасться зупинити? Залишається свобода для аргументів, які варто ретельно зважувати у світлі експертних знань і всієї необхідної інформації, яка не завжди перебуває у відкритому доступі, щоб одержати можливість приймати обґрунтовані рішення. Захід, який уже не залишив сумнівів у своїй фактичній участі у війні, запровадивши з самого початку жорсткі санкції, повинен ретельно зважувати кожен наступний крок військової підтримки, щоб визначити, чи не переходить він тим самим невизначену межу формального вступу у війну, оскільки це залежить від уявлень Путіна.

Водночас Захід не може дозволити шантажувати себе на власний розсуд через цю асиметрію, про що знає і російська сторона. Якби союзники просто залишили Україну напризволяще, це не тільки було б скандалом з політичного чи морального погляду, а й суперечило б інтересам Заходу. Адже тоді йому довелося б знову грати в ту ж таки російську рулетку у випадку з Грузією, Молдовою чи хто там буде наступним? Звісно, асиметрія, яка може загнати Захід у глухий кут у довгостроковій перспективі, існує лише доти, доки він з вагомих причин уникає ризику ядерної світової війни. Отже, аргумент про те, що Путіна не можна заганяти в кут, тому що тоді він буде здатний на все, протистоїть твердженням, що тільки така «політика страху» дає супротивникові можливість продовжувати ескалацію конфлікту. Цей аргумент також лише підтверджує непередбачувану природу ситуації. Оскільки ми маємо повну рішучість не вступати у війну на боці України, характер і обсяг військової підтримки також мають бути кваліфіковані з огляду на такі міркування. Будь-хто, хто виступає проти «політики страху» раціонально обґрунтованим чином, опиняється в межах аргументації того політично відповідального та всебічно поінформованого підходу, на якому справедливо наполягає канцлер Олаф Шольц.

Провідні німецькі ЗМІ поширюють спекуляції про Путіна, як у найкращі часи радянознавства

Істеричні противники лінії уряду, заперечуючи наслідки фундаментального рішення не йти шляхом ескалації війни, є непослідовними. Рішення не брати участь не означає, що Захід просто залишає Україну напризволяще в її боротьбі з противником, який переважає. Постачання зброї, очевидно, може сприятливо вплинути на перебіг війни, яку Україна має намір продовжувати навіть ціною великих жертв. Та хіба не є благочестивим самообманом робити ставку на перемогу України у війні на винищення з Росією, не взявши до рук зброю? Військова риторика погано поєднується з глядацькою ложею, з якої вона лунає. Тому що це не скасовує непередбачуваності суперника, який може покласти всі яйця в один кошик. Дилема Заходу полягає в тому, що він може лише сигналізувати Путіну, який готовий до ядерної ескалації, про неприпустимість порушення цілісності державних кордонів у Європі, надаючи обмежену військову підтримку Україні.

Тверезий розгляд питання про обмеження військової допомоги ще більше ускладнюється оцінкою мотивів, що спонукали російську сторону до явно помилкового рішення щодо вторгнення в Україну. Фокус на особистості Путіна призвів до диких спекуляцій, які наші провідні ЗМІ сьогодні поширюють у способи, що використовувалися у часи спекулятивного радянознавства. Панівний сьогодні образ рішучого ревізіоніста Путіна необхідно принаймні зіставити з раціональною оцінкою його інтересів. Навіть якщо Путін вважає розпад Радянського Союзу великою помилкою, образ божевільного мрійника, який із благословення РПЦ та під впливом авторитарного ідеолога Олександра Дугіна вважає справою свого політичного життя поступове відновлення Великої Російської імперії, навряд чи може передавати всю правду про його характер. Але на таких прогнозах засноване припущення про те, що агресивні наміри Путіна поширюються за межі України на Грузію і Молдову, потім — на членів НАТО в Прибалтиці та зрештою далеко на Балкани.

Тож чи можна «виграти» цю війну проти ядерної держави?

Цей образ особистості, що хворобливо переживає історичну ностальгію, контрастує з біографією просування соціальними сходами та кар’єрою розважливого й раціонального любителя влади, чиє занепокоєння з приводу наростання політичного протесту в ліберально налаштованих колах власного суспільства посилюється поворотом України на Захід і політичним рухом опору в сусідній Білорусі. З цього погляду агресію Путіна найкраще зрозуміти як розчаровану відповідь на відмову Заходу вести переговори щодо геополітичного порядку, особливо щодо «буферної зони», яка мала б охоплювати Україну. Через різноманітність таких спекуляцій лише поглиблюється невизначеність дилеми, яка потребує крайньої обережності та стриманості.

Як тоді пояснити дебати, що розгорілися всередині країни, з приводу неодноразово підтвердженої політики солідарності канцлера Шольца з Україною, яка вважається узгодженою з партнерами по ЄС і НАТО? Щоб розібратися в цих питаннях, я залишу осторонь суперечки щодо продовження політики розрядки відносно непередбачуваного Путіна, яка була успішною у випадку з Радянським Союзом і навіть після його розпаду, але тепер виявилася серйозною помилкою. Я також збираюся залишити осторонь помилки німецьких урядів, які поставили країну в залежність від імпорту дешевої російської нафти. Коротку пам’ять сьогоднішніх учасників політичних дебатів гідно оцінять майбутні історики.

Але зовсім інша історія, коли справа доходить до дискусії щодо «нової кризи німецької ідентичності», що є наслідком «повороту історії», який почався з перегляду військових бюджетів та політики Німеччини на Сході у зв’язку з російським вторгненням в Україну. Адже ці дебати, які передусім пов’язані з прикладами дивовижного перетворення духу німецької миротворчості, нібито свідчать про історичну зміну повоєнного менталітету німців. Важко завойованого менталітету, який постійно осуджують праві. Таким чином, ідеться загалом про кінець німецької політики, заснованої на ідеалах миру й політичного діалогу.

Як надмірно емоційний міністр закордонних справ став іконою

Зосередимося на прикладі тих молодих членів нашого суспільства, яких виховували проявляти чутливість до нормативних питань, які не приховують своїх емоцій і найголосніше вимагають активнішої підтримки України. Вони створюють враження, що зовсім нова реальність війни позбавила їх пацифістських ілюзій. Це нагадує нещодавно культового міністра закордонних справ Німеччини Анналену Бербок, яка одразу ж після початку війни висловлювала стан шоку своїми жестами і сповідальною риторикою. Не те щоб ця реакція не означала співчуття та прагнення допомогти, які поширені серед нашого населення, але вона також надала переконливої форми спонтанній ідентифікації з моралізаторським поривом українського керівництва, яке сповнене рішучості виграти війну за будь-яку ціну. Таким чином, ми підійшли до суті конфлікту між тими, хто зі співчуттям, але бездумно сприймає точку зору нації, яка бореться за свою свободу і право на життя, і тими, хто засвоїв інший урок із досвіду Холодної війни та сформував інший менталітет. Одна група може розглядати війну лише крізь призму перемоги чи поразки, тоді як інші знають, що війни проти ядерної держави ніколи не можуть бути «виграні» у звичайному сенсі.

Грубо кажучи, більш національний і постнаціональний менталітети населення формують підґрунтя для різного ставлення до війни в цілому. Ця відмінність стає очевидною, якщо порівняти героїчний опір та очевидну готовність до самопожертви українців з тим, що можна було б очікувати від західноєвропейського населення в аналогічній ситуації. До нашого захвату Україною домішується певний подив упевненості в перемозі солдатів і новобранців різного віку, які з похмурою рішучістю захищають свою Батьківщину від ворога, що значно переважає у військовому сенсі. Ми на Заході, навпаки, покладаємося на професійні армії, яким ми платимо, щоб у разі потреби нам не довелося захищати себе зі зброєю в руках, а бути захищеними професійними солдатами.

До речі, нам іще доведеться домовлятися з цим Путіним про закінчення війни

Цей постгероїчний менталітет зміг з’явитися у Західній Європі у другій половині XX століття під ядерною парасолькою, наданою Сполученими Штатами. Зважаючи на можливий руйнівний потенціал ядерної війни, серед політичних еліт та переважної більшості населення поширилося розуміння того, що міжнародні конфлікти в принципі можуть бути розв’язані лише дипломатичним шляхом і санкціями, а в разі початку воєнного конфлікту війна має бути врегульована якнайшвидше, оскільки, зважаючи на ризик застосування зброї масового знищення, вона вже не може бути завершена в класичному сенсі перемогою або поразкою. Або, як сказав німецький письменник Александр Клюґе, «на війні можна навчитися лише укладати мир». Такий погляд не означає фундаментального пацифізму, тобто миру за будь-яку ціну. Зосередженість на тому, щоб якомога швидше припинити руйнування, людські страждання та децивілізацію, не є синонімом вимоги пожертвувати політично вільним існуванням заради банального виживання. Скептицизм щодо військового насильства досягає межі prima facie, коли йдеться про ціну життя, придушеного авторитаризмом — життя, у якому зникло б навіть усвідомлення розбіжності між примусовою нормою та самовизначенням.

Навернення наших колишніх пацифістів, яке схвалюють праві прихильники «повороту історії», я пояснюю тим, що це — продукт змішування цих двох менталітетів, які хоч і діють одночасно, проте є історично різними. Ця своєрідна група поділяє впевненість українців у перемозі, але насамперед обурена порушеннями міжнародного права. Після Бучі гасло «Путіна до Гааги!» поширилося миттєво. Цей заклик загалом свідчить про самоочевидну природу нормативних стандартів, які ми звикли застосовувати сьогодні до міжнародних відносин, тобто про справжній ступінь зміни відповідних очікувань і гуманітарних почуттів серед населення.

У свої роки я не приховую якогось подиву: як глибоко має бути перевернутий ґрунт культурної самоочевидності, на якому сьогодні живуть наші діти й онуки, коли навіть консервативна преса волає до прокурорів Міжнародного кримінального суду, який не визнають ні Росія, ні Китай, ні США. На жаль, такі реалії також видають смислову порожнечу палкого ототожнення з дедалі більш пронизливими моральними звинуваченнями на адресу німецької стриманості. Не те щоб військовий злочинець Путін не заслуговував постати перед таким судом, але він, як і раніше, займає місце з правом вето в Раді Безпеки ООН і може погрожувати своїм супротивникам ядерною зброєю. З ним усе ще потрібно домовлятися про закінчення війни або принаймні про припинення вогню. Я не бачу переконливого обґрунтування для вимоги проведення політики, яка де-факто поставила б під загрозу обґрунтоване рішення про неучасть у цій війні.

Навернення колишніх пацифістів призводить до помилок і непорозумінь

Союзники не повинні дорікати одне одному за різний політичний менталітет, який можна пояснити несхожим історичним досвідом. Навпаки, такі відмінності варто прийняти як факт і розумно врахувати їх у співпраці. Але поки ці розбіжності, що визначають перспективу, залишаються на задньому плані, вони тільки призводять до зайвих емоцій, плутанини між неаргументованими реакціями схвалення, простого розуміння перспективи іншого і належної самоповаги. Ігнорування історично зумовлених відмінностей у сприйнятті й інтерпретації воєн призводить не лише до доленосних помилок у стосунках одне з одним. Це призводить до взаємного нерозуміння того, що насправді думає і хоче інший, як це було з реакцією німецьких законодавців на моральні заклики українського президента у своєму відеозверненні до Бундестагу та відкликанням запрошення президента Німеччини відвідати Україну.

Усвідомлення подібного також змушує тверезіше поглянути на навернення колишніх пацифістів. Адже те обурення, жах і співчуття, що становлять мотиваційне тло їхніх недалекоглядних вимог, не вдасться пояснити лише відмовою від нормативних орієнтацій, з яких завжди глузували так звані реалісти. Причина радше в надмірно оптимістичному прочитанні саме цих принципів колишніми пацифістами. Вони не перетворили себе на реалістів, вони, по суті, переповнені ідеалізмом. Безумовно, не може бути моральних суджень без моральних почуттів, але судження, що узагальнює, також діє з поправкою на обмежений обсяг залучених емоцій.

Зрештою, невипадково авторами «повороту історії» є ті ліві та ліберали, які зіткнулися з різкою зміною у стані великих держав і трансатлантичною невизначеністю. А тому вони хочуть серйозно поставитися до нагального прозріння: Європейський Союз, який не бажає миритися з тим, як його соціальний і політичний спосіб життя дестабілізується ззовні або підривається зсередини, буде політично дієздатним лише тоді, коли зможе стати на ноги у військовому сенсі. Переобрання Еммануеля Макрона у Франції дає відстрочку. Але спочатку ми повинні знайти конструктивне розв’язання нашої дилеми. І надія на її вирішення знайшла своє вираження в обережному формулюванні мети: Україна не має програти війну.

28 квітня 2022 року

Оригінал: https://www.sueddeutsche.de/projekte/artikel/kultur/das-dilemma-des-westens-juergen-habermas-zum-krieg-in-der-ukraine-e068321/

Коментування працює в beta-режимі (тобто, працює через раз, лол)

Send

Loading...
{%time%}
{%username%}
{%text%}